НАШ ДУХОВНИЙ СКАРБ, ЖИВИЙ КЛАСИК – ЛІНА КОСТЕНКО

У 2015 році малу планету Сонячної системи № 290127 названо Лінакостенко. У смт Тростянець, який в наші жахливі дні окупації вороги намагаються стерти з лиця землі, є вулиця Ліни Костенко. Її твори стали підмурком сучасної літератури і частиною генетичного коду українців, духовним скарбом кожного з нас

19 березня Ліна Костенко, поетеса-шестидесятниця, наша легенда, мала б святкувати своє 92-річчя…

Та настрій був далеко не святковий – сталося те, що вона пророче передчувала ще в 2015 році: загарбницька навала… Тоді, під час першої у ХХІ столітті спроби покорити непокоренних, Ліна Василівна готувала для бійців зони АТО гуманітарну допомогу й передавала збірки поезій з теплими словами підтримки нашим захисникам. На титулі однієї з книг написала від руки ці рядки:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря! –

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна…

І буде мир…

І вишні зацвітуть

У рідному моєму краї.

Лелеки добру звістку принесуть:

“Кінець війні, ми ворога здолали!”.

І на світанку вмиється Земля

Ранковою холодною росою.

І буде чути пісню солов’я,

А не ревіння літаків над головою.

Підніме очі закривавлений Ірпінь,

Йому плече підставить сива Буча.

А Бородянка і Гостомель-побратим

Порушать тишу стогоном болючим.

Демидів враз прокинеться від сну,

Від болю ран ворожих окупантів.

На повні груди крикне: “Я живу!!!

Я витримав оцих потвор-мутантів”.

Козаровичі, пошматовані вогнем,

Потоптані, знесилені і босі.

Тавровані ординським тим мечем

Піднімуть хвилю в морі стоголоссям.

І Димер, Катюжанка, і Синяк

Сплюндровані поганською рукою ката

Без сліз, бо їх давно уже нема

З колін устануть, бо прийшла розплата.

Почує це Іванків – сивий дід.

Вони його живого розпинали,

Він навіть не стогнав, він гордо переніс.

Його тортури дикі не зламали.

Чоло насупить древній наш Лютіж

Поранений, обстріляний, побитий.

Тримав він оборону, як справжній захисник,

Сміливістю людей своїх людей прикритий.

А Вишгород, наш славний волонтер!

І день, і ніч збирає поміч всім нужденним.

Ви очі бачили, отих святих людей,

У них вогонь добра горить священний.

Засяє сонцем Вишгородський край.

Підніметься з руїн моя країна,

Бо мужності такої світ не знав.

По силі духу ти одна така єдина.

Повернемось до мирного життя,

Запахнуть чорнобривці й рута-м’ята.

І мама заспіває “Котика-котка”,

І принесе “від зайчика” гостинця тато.

17.03.22 Ліна Костенко

Ми не знаємо, де зараз перебуває Ліна Василівна, як себе почуває, та все наше Товариство зичить їй здоров’я та благополуччя, ми віримо, що її береже Бог на всіх її шляхах сьогодні, завтра і завжди.

І що невдовзі вона оспіває нашу ПЕРЕМОГУ!