Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (далі – Товариство) є добровільною науково-творчою громадською організацією,

заснованою у грудні 1966 року з метою вивчення, реставрації, збереження та популяризації пам’яток історії і культури, а також контролю за додержанням

законодавства про їх охорону та використання.

До заснування Товариства причетні видатні державні діячі, вчені, етнографи, архітектори, археологи Іван Гончар, Юрій Асєєв, Григорій Логвин, Михайло Брайчевський; відомі українські письменники Максим Рильський,Микола Бажан, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Павло Тичина; талановиті артисти, музиканти, художники Гнат Юра, Наталія Ужвій, Платон Майборода, Андрій Штогаренко, Михайло Дерегус та багато інших.

Упродовж 55 років своєї діяльності Товариство зробило вагомий внесок у справу виявлення, охорони та збереження пам’яток культурної спадщини в Україні. Нині важко назвати бодай хоч одну відому пам’ятку, в упорядкуванні, ремонті чи реставрації якої Товариство не брало участі. Громадським коштом реставрувалися і пристосовувалися для нових потреб замки і фортеці у Вінницькій, Закарпатській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій, Чернігівській областях. Відтворювалися Золоті Ворота в Києві, садиба батьків Тараса Шевченка на Черкащині, підтримувалися у належному стані численні архітектурні ансамблі, будувалися пам’ятники на честь визначних подій та видатних постатей в історії України.

За часів войовничого атеїзму лише Товариство наважувалося фінансувати реставраційні роботи на пам’ятках культової архітектури. Саме Товариство тоді виступило з ініціативою відтворення Успенського Собору Києво-Печерської Лаври і виділило кошти в сумі 14 млн 726 тис. карбованців. Завдяки авторитету і фінансовій підтримці Товариства вдалося врятувати сотні храмів та монастирських комплексів, унікальні зразки народної дерев’яної архітектури. Найкращі з них (близько 300) перевезено до Музею (нині Національного) народної архітектури та побуту України, створеного

Товариством у 1969 році. Тоді на будівництво Музею Товариством було витрачено понад 50 млн крб. Крім того, Товариством утримувалася і дирекція Музею до 1993 року.

До 1992 року щорічно Товариством фінансувалися ремонтно-реставраційні роботи на суму більше 10 млн крб. (у той же час з державного бюджету на ці потреби виділялося лише 5-6 млн .крб.). Звідки такі кошти?

Перш за все, це членські внески членів Товариства і колективні внески колгоспів, підприємств, проектних інститутів, кількість яких постійно зростала.

Якщо в 1969 році членів Товариства було 9 млн. то в 1986 році їх нараховувалося вже 18 млн. Значні кошти надходили від діяльності науково-реставраційних майстерень, інших підприємств, створених

Товариством.

До кінця 1980-х років Товариство залишалося єдиною в Україні недержавною структурою, що опікувалася збереженням пам’яток історії та культури.

В часи незалежної України пам»яткоохоронці взялися за створення правової бази, інформаційних ресурсів на цифрових носіях, за реформування взаємин між пам’яткоохоронною наукою і бізнесом, між культурою і державою, між національними інтересами і глобальними комунікаціями. У 90-ті рр. ХХ ст. домінуючим завданням Товариства стала розробка комплексних наукових пам’яткоохоронних та культурологічних тем; були створені відповідні наукові та культурно-просвітницькі центри: Культурологічний центр, Науково-дослідний центр «Часи козацькі»; з 1991 року діє спільна структура Товариства і НАН України – Центр пам’яткознавства, при якому працює аспірантура і рада із захисту кандидатських дисертацій (спеціальність 26.00.05 – «Музеєзнавство. Пам’яткознавство»).

Велику роботу з популяризації історико-культурної спадщини, традицій і звичаїв українського народу проводить Культурологічний центр Товариства.

Важливим напрямом діяльності Центру є проведення художніх виставок митців України та художників інших країн, всеукраїнських і міжнародних фестивалів, конференцій, симпозіумів культурологічного спрямування. За 30 років проведено понад 600 виставок, на яких були представлені твори художників з України, Англії, Італії, Франції, Іспанії, Чехії, Польщі, Словаччини та інших країн. Помітними подіями в культурному житті України стали проведені Центром творчі фестивалі – Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької творчості.

Товариство традиційно проводить широку просвітницьку роботу. Воно виступило засновником і видавцем інформаційно-методичних бюлетенів «Пам’ятки України: історія та культура» (1969-1989, з 1989 року – всеукраїнський науковий часопис) та «Вісник УТОПІК» (1991 – 2003). З ініціативи Товариства у 1992 році був відновлений науковий історико-філологічний журнал «Київська старовина» – колишній друкований орган Київської Старої Громади (1882 – 1906). З 2003 по 2013 рік видавався всеукраїнський науково-популярний часопис «Відлуння віків».

На території України знаходиться понад 130 тис. різночасових пам’яток культурної спадщини, які репрезентують її багатонаціональну культуру як систему ціннісних орієнтирів суспільства та джерело самоідентифікації нашого.

Так, в Україні відсутній статус земель історико-культурного призначення та не встановлені їх межі. Майже півтори тисячі міст і селищ (фактично це 100 відсотків від загальної кількості ) та близько 8 тисяч сіл (понад 30 відсотків від загальної кількості) мають об’єкти культурної спадщини. Як показує моніторинг стану пам’яток археології, що знаходяться в правовому статусі земель історико-культурного призначення, вони, будучи об’єктами археологічної спадщини, не обліковуються належним чином у Реєстрі України.

Самі пам’ятки (кургани, городища, поселення) не позначені охоронними знаками, а їх охоронні зони не винесені в натурі (на місцевості), що призводить до технічних помилок щодо закріплення меж земельних ділянок і сприяє нищенню цих пам’яток або нерідко завдає їм нищівної шкоди. Під час будівельних та сільськогосподарських робіт допускається руйнування та розорювання унікальних давніх поселень, зокрема трипільської культури, курганів скіфо-сарматського періоду, пам’яток археології козацької доби.

Масового характеру в країні з метою пограбування набули незаконні археологічні розкопки та скарбошукацтво так званих «чорних археологів» Ці несанкціоновані розкопки досягли загрозливого обсягу. Як наслідок існуючих проблем зі збереженням археологічної спадщини, за даними експертів пам’яткоохоронної роботи, в Україні щорічно зникають щонайменше 500

пам’яток археології і ці втрати непоправні. Значна кількість законів, які безпосередньо регулюють питання збереження та використання культурної спадщини («Про культуру», «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини», «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність») не забезпечують досягнення поставленої мети щодо збереження культурної спадщини.

Ще одна важлива проблема збереження історичної спадщини – невизначеність зон охорони пам’яток, територіальних меж заповідників та неоформленість прав на володіння земельними ділянками, чим зумовлюється безконтрольне та безкарне нищення спадщини. Так, із 59 досліджених заповідників лише 11 із них (19 відсотків) юридично оформили право володіння своїми земельними ділянками. Ця невизначеність призводить до того, що території заповідників, які не мають чітких меж та прав користуватися своїми земельними ділянками, віддаються під забудову. При цьому не тільки нищиться частина пам’ятки, відданої під забудову, а й потерпає решта території заповідника.

Загрозою збереження культурної спадщини є різні будівельні проекти, які цілеспрямовано руйнують середовище пам’яток архітектури та містобудування, ведуть до нового хаотичного будівництва в історичних ареалах міст і сіл. У сучасних умовах набрали загрозливих масштабів руйнівні процеси у вигляді відпрацьованої системи втручання в історичне середовище. Це яскраво видно на прикладі сучасних забудов Києва. В місті стрімко знищується не тільки стародавня архітектура, а й аутентичне історичне середовище. За словами відомого архітектора Георгія Духовичного – в останні 24 роки історичне середовище знищене на 85 відсотків, і, якщо втратимо те, що залишилося, то на Києві можна «ставити хрест». Великі виклики пам’яткоохоронній роботі ставить процес децентралізації місцевої влади.

На сьогодні в Україні вищим державним органом виконавчої влади щодо збереження культурної спадщини є Кабінет Міністрів України. Згідно Закону України «Про охорону культурної спадщини» уповноваженим органом у цій сфері визначено єдиний центральний орган виконавчої влади – Міністерство культури, Управління охорони культурної спадщини. Однак чинна нормативна база передбачає здійснення повноважень з питань управління та контролю за збереженням, функціонуванням об’єктів культурної спадщини також іншими відомствами, наприклад, щодо частини пам’яток архітектури та містобудування – Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України; над пам’ятками садово-паркового мистецтва, ландшафтами – Міністерство екології та природних ресурсів України; контроль за використанням земель історично-культурного призначення – Міністерство аграрної політики та продовольства України. До процесів охорони культурної спадщини також долучаються в межах власних повноважень Міністерство закордонних справ України, Міністерство освіти і науки України та інші інституції. Відтак пам’яткоохоронна система України розпорошена і характеризується «поліцентричністю».

Відсутність чіткого розподілу повноважень у сфері охорони нерухомої культурної спадщини і стратегії збереження надбання, а також професійно-обізнаної структури та системи аналізу, координації і контролю в цій сфері призвели до того, що більшість нерухомих об’єктів культурної спадщини опинилися на межі знищення. В країні не створені умови для пріоритетного значення державної політики в сфері охорони культурної спадщини. Чинна система містить очевидні значні ознаки корупції. Ця ситуація ґрунтовно викладена в аналітичній записці Товариства до Парламентських слухань у Верховній раді України (18.04.2018р.) «Стан, проблеми та перспективи охорони культурної спадщини в Україні».

Підвищенню результативності роботи в царині культурної спадщини сприяло б наступне: – створення в системі центральних органів виконавчої влади окремого самостійного органу, який реалізував би державну політику в сфері охорони та збереження культурної спадщини. З цією метою доцільно було б передати новоствореному органові всі структурні підрозділи названих міністерств, а також їх установи. Таким окремим виконавчим органом, на наш погляд, могла би стати Національна Агенція Історико-культурних Ресурсів України (НАІР України).

– запровадження системи оцінки земельних ділянок, де знаходяться пам’ятки (об’єкти археологічної спадщини), у зв’язку з масштабною приватизацією сільськогосподарських земель. З цією метою необхідно розробити і запровадити в практику пам’яткоохоронної діяльності археологічну карту України з визначенням території і зон охоронипам’яток України;

– відновлення принципу субсидіарності в памяткоохоронній роботі.

Катастрофічним є стан української реставрації, падіння її науково-методичного та інтелектуального рівня. Сьогодні через ліквідацію в країні ліцензування архітекторів-реставраторів, на пам'ятці архітектури може працювати будь-який архітектор, котрий має сертифікат. Проте сертифікат не враховує наявність у архітектора спеціальних знань саме з методики реставраційних робіт, тому дуже часто під виглядом реставрації пам'ятки архітектури просто реконструюються та осучаснюються (що неприпустимо) шляхом використання новітніх невластивих матеріалів – металокераміки, пластикових вікон, покриття із напиленням під золото тощо. Натурні архітектурні дослідження, які є базовими при виконанні вишукувальних робіт і на яких ґрунтується прийняття правильних рішень, часто зовсім не виконуються не тільки звичайними проектантами, але й головним інститутом у галузі реставрації.

Внаслідок хронічного не фінансування реставрація зникає як вид діяльності – наймолодші реставратори мають вік не менше 50-ти років, молодь не йде в реставрацію через відсутність стабільного заробітку. Через десяток років в Україні взагалі може не лишитися реставраторів.

Повністю знищеною на сьогоднішній день виглядає і виробнича реставраційна діяльність. Створена у другій половині XX ст. корпорація «Укрреставрація» була приватизована, а у 2010-х роках нею заволоділи власники, які не мали нічого спільного з реставрацією. Внаслідок цього всі фахівці – реставратори: ліпники, вітражисти, ливарники, столярі тощо були просто звільнені, а виробничі споруди та земля під ними або здаються в оренду, або знесені. Безцінний досвід реставраційних кадрів зник безповоротно, а держава швидко втратила те, що формувалося багато років.

Раніше пам’ятки архітектури входили до сфери володіння Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (Держбуду), який мав спеціальне управління, через яке фінансувалися реставраційні роботи, мав обслуговуючу інфраструктуру реставраційної діяльності – науково-дослідні та проектні інститути, виробничі майстерні тощо. Близько 2000-го року пам’ятки архітектури передано до Міністерства культури України , яке зараз не має не тільки відповідних кваліфікованих реставраційних організацій, але навіть простих архітекторів у своєму складі.

Найгірше ж те, що Міністерство культури України позбавлено права виконувати функцію замовника реставраційних робіт, а чинні чиновники навіть не намагаються такі функції виконувати.

– відновлення роботи спеціальних науково-реставраційних майстерень в Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури та його

місцевих підрозділах, де мають працювати фахівці-реставратори. Сьогодні їх в Україні – одиниці, тому готувати реставраторів – нагальна потреба, яку без участі держави вирішити неможливо. Підготовлений реставратор повинен вміти провести дослідження пам’ятки та скласти проект саме реставрації, а не примітивної реконструкції чи взагалі перебудови об’єкту. Крім того, для проведення реставрації кожної пам’ятки необхідно визначити керівників проекту реставрації, які вміють провести натурні архітектурні дослідження пам’яток, мають публікації (хоча б 5-10) на тему історії української архітектури, спроможні виконати археологічно-архітектурні обміри і пройти атестаційну комісію. Тільки такий науковий керівник проекту реставрації матиме право очолити реставрацію і відповідати за її кінцевий результат;

– створення Інтелектуального центру вироблення державної політики у галузі дослідження, реставрації та утримання пам’яток. У радянські часи таким центром був НДІ теорії та історії архітектури і містобудування (НДІТІАМ), який розробляв нормативні документи, видавав монографії з тих чи інших напрямів історії української архітектури, формував методичний фонд інформації про пам’ятки України. Проте в 2007 році він був ліквідований.

Це завдало непоправної шкоди всій пам’яткоохоронній роботі і розбалансувало її. Замість одного центру виробленням державної пам’яткоохоронної політики тепер займаються всі бажаючі, через що відбувається пам’яткоохоронна інтелектуальна інфляція та розмивання принципових засад збереження спадщини. Потрібно створити таку державну інституцію, яка б замкнула на

собі комплекс наукових проблем охорони пам’яток – від дослідження та видання монографій до реставрації об’єктів, які цього потребують. Це повинна бути суто бюджетна структура, що має відродити українську школу досліджень та реставрації пам’яток, яка на сьогодні майже знищена;

– залучення інвестицій в економіку країни шляхом подальшого розвитку туристичної галузі. В цьому плані доцільно використати таку важливу складову системи культурної спадщини як замки і фортеці, яких в Україні понад 300, правда, більшість з них знаходиться в занедбаному стані. Увага держави до питань розвитку туризму і активне використання в цьому процесі культурної спадщини сприяло б створенню додаткових можливостей для розвитку малого та середнього туристичного бізнесу, сільського зеленого туризму локальних туристичних продуктів та послуг, створенню нових робочих

місць та збільшенню надходжень до місцевих бюджетів, частина яких використовувалася би для пам’яткоохоронної діяльності. Консолідація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури і відомств туристичної галузі сприяла б створенню дієвої інфраструктури, формуванню іміджу України на міжнародній арені як країни з давніми історичними пам’ятками, народними традиціями, в яких поєдналися різноманітні впливи як західних, так і східних культур, країни з високою духовністю і величезним потенціалом розвитку.

Майбутнє кожної держави визначається ставленням до культури, пізнанням її сакральності та витоків, інтелектом нації, а формується все це в школі. Тому Товариство започаткувало і проводить разом із Міністерством культури України та Міністерством освіти і науки України огляди творчих робіт дітей та молоді під гаслом «Збережемо спадщину – збережемо Україну!». Мета цих оглядів – привернути увагу шкільної молоді до збереження культурної спадщини рідного краю, його історії. Творчі доробки дітей: реферати, малюнки, фотографії, описи, легенди, казки та вірші (130 робіт з 13 областей України); значна кількість робіт (41) надійшло з Донбасу. Такий результат Третього Всеукраїнського огляду творчих робіт 2018 року. Тематичний огляд оголошено і в 2019 році.

Доцільно також розробити для шкільної молоді електронні книги-словнички «Пам’ятки історії. Знай та зберігай» як додатки до засобів мобільного зв’язку з окремими розділами регіонів, картами, туристичними маршрутами. Розробити та сприяти введенню в шкільний курс «Рідний край» окремого розділу «Пам’ятки історії та культури мого краю».

Для студентської молоді (істориків, археологів, архітекторів, будівельників, мистецтвознавців, менеджерів та інших молодих спеціалістів) створювати при пам’яткоохоронних органах відповідні клуби. Все це вагомо сприяло б формуванню у молоді почуття національної гідності, патріотизму, поваги до історико-культурних надбань українського та інших народів, що проживають в Україні. Надзвичайно важливим було б відновити роботу кіностудії Товариства, що працювала у 80-ті роки минулого століття і на її базі заснувати Ресурс фото-відео-кіноенциклопедію «Збережемо пам’ятки – збережемо Україну», а також створити спеціальну телевізійну програму із залученням до розмови відомих істориків, архітекторів, реставраторів, інвесторів у висвітленні проблем збереження культурної спадщини та використання досвіду держав ЄС в цій справі.

Зазначимо, що це – лише невелика частина програм, над якими працюють пам’яткоохоронці України, але їх успішне виконання залежить від суттєвої підтримки державою Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Сьогодні надзвичайно важливо поєднати зусилля держави і громадськості для збереження культурної спадщини на засадах рівноправного і зацікавленого партнерства і спільної орієнтації подальшого економічного, соціального і культурного розвитку країни.