Замковий комплекс та сам Олеський замок – знана пам’ятка архітектури та історії,
яку чи не найбільше полюбляють відвідувати туристи.
В рейтинговому переліку проектів “Великої реставрації”, які повинні отримати
фінансування у 2021 році, зазначеі об’єкти, що мають відношення до комплексу
Олеського замку, а саме: “Комплексна реставрація з пристосуванням
Замкового комплексу в Олеську з урахуванням пам’ятки архітектури національного значення  –
замок Даниловичів, пам’ятка архітектури XIV-XVII ст. та
пам’ятки архітектури національного значення  –
Костелу капуцинів з келіями у смт. Олесько, Буського району, Львівської області”.

Історія обителі безпосередньо зв’язана з історією замку, адже перші монахи з’явилися тут завдяки волі та бажанню його власників. 1739 року  волинський воєвода Северин Йосиф Жевуський та його дружина Антоніна засновують у підніжжя своєї резиденції монастирський комплекс. Він, за задумом, мав духовно захищати замок, який на той час вже фактично втратив свої оборонні функції і виконував, радше, просто роль розкішного палацу. Роботи зі створення величного храмового комплексу у стилях пізнього бароко та рококо було доручено отцю Андрію з Шидлівців, він же Мартин Добравський, відомий на той час подільський архітектор. Мине лише кілька років після закінчення будівництва, і в костельній крипті знайдуть свій спочинок і фундатор обителі, і її безпосередній творець. Та й сам монастир проіснує зовсім недовго, ба, навіть опиниться під загрозою зникнення. Однак це буде трохи згодом. Заповідалося ж усе велично і з розмахом.

Естет Жевуський прагнув іти в ногу з прекрасною епохою, тож на закладений ним духовний комплекс грошей не шкодував. Не мали нічого проти архітектурної витонченості й запрошені ним аскетичні отці-капуцини, для яких запланований в обителі бароковий сад із ставками міг би виглядати зайвою розкішшю. Як наслідок, Олеський монастир капуцинів, за загальним визнанням, став найкрасивішим з усіх прихистків ордену капуцинів у всій Речі Посполитій. Аскетичний, але водночас вражаючий костел було оздоблено скульптурними композиціями, як ззовні, так і з середини. До створеної при ньому бібліотеки було придбано велику кількість цінних фоліантів, які мали б стати у пригоді учням новоствореної богословської школи для молоді. У ставках розкішного саду плюскалася риба. Аби его фундаторів не загубилося у віках, духовний осередок було названо«Конвентом св. Йосифа та св. Антоніни».

Виникає логічне запитання, чому саме капуцинів запросив на свої землі Жевуський, адже існували ордени значно потужніші та відоміші.

Жевуський не просто прихильно ставився до цього ордену, але й покладав на його адептів певну місію. “… Жевуські, збираючи капуцинів до Олеська, були впевнені в тому, що вони найкраще будуть надаватися для роботи серед місцевого люду, схильного до бунтів і анархії… Розуміли, що для того, щоб відтягнути народ від прірви, треба комусь скинути гарний одяг і підв‘язатися шнуром. Проти бідних простих каптурових місіонерів важко буде розповсюджувати ненависть, важко якось буде їх вбивати в частих тут бунтах. А так, можливо, хоч таким способом вдасться приблизити народ до двору…”, – припускала у своїй статті дослідниця Валентина Токарська.

До речі, капуцини отримали свою назву від загостреного кінця каптура (італійською cappucio), який складав обов‘язкову деталь їх одягу.

Зводили монастир так, аби його красою та величчю можна було насолоджуватися із розташованого на горі замку.Орієнтований з південного сходу на північний захід архітектурний комплекс поєднує центральний будинок костелу у стилі стриманого бароко з прилеглим південним квадратом монастирських корпусів та прибудовою з заходу. Сам храм – це витягнута тринавова споруда прямокутної форми із двосхилим дахом. Сьогодні, на жаль, не можна вповні оцінити задум його творців, оскільки час та війни понищили костельну оздобу, а з самого костелу безслідно зникли фрески Шимона Чеховича.

Суворий фасад костелу  під трикутним фронтоном нагадує, що це все таки осередок монахів, а не палац вельмож. З півдня до костелу прилягає чотирикутний корпус келій з внутрішнім подвір’ям, за ним – кухня з трапезною.

Обитель можна вважати «державою в державі». Майже триметрова стіна оточує двір перед костелом та за ним. Що це? Данина старим часам, коли монастирі виконували ще й оборонні функції, чи спроба приховати від чужого ока надмірну розкіш. Бо, як жартував хтось із дослідників, за мурами обителі стримане пізнє бароко геть втратило свою стриманість. Про це свідчать не лише п’ять елегантних капличок, а й згадані ставки-басейни і сад, де фігурно вистрижені рослини нагадували парки австрійських і французьких палаців.

Естетику обителі доповнюють розташовані перед фасадом костелу три кам‘яні фігури: свята Марія розмістилася у центрі невеликої галявини, а біля мурів – святі Антоній та Онуфрій. Усі скульптури авторства відомого французького майстра Леблана, котрий, крім Олеська, працював ще й у Підгірцях.

Менш, як через 30 років після зведення монастиря, у 1765 році він потрапляє під австрійську програму скорочення числа чернечих осередків і капуцинам наказано його покинути. З від’їздом братів починається велике спустошення, якому уже не зміг зарадити Жевуський, який помер дванадцятьма роками раніше. Костел перетворено на склад збіжжя, найкоштовніші образи вкрадено, найбільший дзвін продано юдеям, а бібліотека зникла безслідно. Більше того, навіть прах померлих було викопано та перепоховано. Так, тіла засновника монастиря Северина Жевуського та дружини його брата Вацлава були перепоховані в каплиці Розп’яття Ісуса Христа парафіяльного костелу.

Сплюндрований монастир у 1785 році за наказом австрійського уряду перетворено на військовий шпиталь. Але, видно, до Господа долетіли молитви ображених монахів, і трапилося диво. Ще не встиг, як належиться, запрацювати шпиталь, коли в Олесько по дорозі до Бродів заїхав цісар Йосиф ІІ. Комплекс йому вельми сподобався. Довідавшись про те, що тут зроблено лазарет, він наказав перенести його в інше місце, а монастир з костелом повернути капуцинам. І вже на початку 1788 року сюди знову почали з’їжджатися ченці. Австрійський уряд, наче купуючи індульгенцію, виділив 12 тисяч ринських авансу на відновлення знищених будівель. Першим настоятелем, знов відновленого монастиря став Гонорат Чурило.

Однак лиха на цьому не закінчилися. Увечері 23 січня 1838 року в Олеську стався землетрус, під час якого потріскали мури монастиря. Відновлювані роботи тривали шість років. Після цього обитель виконувала свою пряму місію ще майже століття, аж поки над нею не пролунали залпи Другої світової. Під час війни тут почергово розташовувалися тюрма для військовополонених і юдейське гетто, а за радянських часів – ПТУ, де навчали механізаторів, та гуртожиток.

Своїм ренесансом монастир капуцинів, як і багато інших історичних об’єктів на наших теренах, завдячує Борису Возницькому. Саме завдяки його наполегливості Львівська обласна рада прийняла рішення про будівництво нового гуртожитку для студентів профтехучилища, а приміщення монастирського комплексу віддали Олеському замку під фондосховище. У 80-их роках комплекс було частково реставровано, хоча й сьогодні він потребує більшої уваги та опіки.

А ще цікаво, що як маже триста років тому, огороджений муром монастир практично недоступний чужим очам. Потрапити за мури простому смертному зась. Тому у використанні колишнього монастиря не лише, як фондосховища, але й як відкритого ззовні туристичного об’єкту, вбачається непогана можливість для нового витка його розвитку.

При підготовці публікації викристано матеріали ресурсу http://www.kray.org.ua