УВижнянах (Золочівський район Львівської області) стоїть одна з найвеличніших святинь католицької України — храм святого Миколая. На жаль, він покинутий і перебуває в аварійному стані. Однак більшість стін і розписів збереглися, тому є всі шанси врятувати святиню від повного руйнування.
Величі цього храму не зіпсувала навіть людська байдужість. Порожній та покинутий, костел і сьогодні справляє неабияке враження на відвідувачів, які почули про красу храму святого Миколая у Вижнянах і вирішили на власні очі побачити неймовірне поєднання готики, бароко та модерну. Фрески на стінах святині вражають, особливо ті, що зображають символи, яких ви не побачите в інших храмах.
Вижняни, що на зорі свого існування, належали давньоруським власникам, зокрема бояринові Ходкові Лоєвичу https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D0%B4%D0%BA%D0%BE_%D0%9B%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%B8%D1%87 та шляхтичеві Грицькові Кердейовичу https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE_%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_(%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%B0%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D0%BD), пізніше перейшли до польських феодалів, і вже у 1400 році тодішний дідеч Вижнян Ян Клюс заснував тут римо-католицьку парафію.
Заснованому в XIV столітті селу Вижняни (перша згадка про це поселення датується 1347 роком), пощастило з географічним розташуванням. Воно вигідно розмістилося на перехресті торгових шляхів зі Львова на Глиняни та Перемишляни, а крім того славилося великим рибним ринком. У 1720 році з ласки короля Августа ІІ Вижняни навіть ледь не отримали маґдебурзьке право, однак з невідомих причин ним не скористалися і містом так й не стали.
Храм у Вижнянах збудували у XV столітті. Тоді ж львівський архієпископ Якуб Стрепа погодив спорудження у селі костелу, присвяченого святому Миколаю. Інших відомостей про цей давній храм не збереглося, невідомо навіть, з чого він був зведений. Наступна звістка про костел походить лише з першої половини XVII століття, коли він був пограбований і спалений татарами. Відомості про це знаходимо у візитації 1641 року.
Через кілька років, у 1648-му, костел був знову спалений татарами – згоріли дах та внутрішні приміщення, завалилось склепіння пресвітерію. Внаслідок руйнувань у 1651 році парафію було перезакладено, а її ктитори зобов’язались відновити костел.
Наступна документальна згадка про храм датується 1679 роком, коли пробощ о. Яків Гават відписав 400 золотих на мурування склепіння, ремонт даху, вікон та вівтарів. При візитації 1722 року архієпископ Ян Скарбек зазначив наявність в костелі 5 вівтарів, вежі з 3 дзвонами понад захристям. А уже за п’ять років в храмі знову провели ґрунтовну реставрацію та встановили нові вівтарі. Костел, як зазначалося в наступному акті візитації 1777 року, мав простий старонімецький фасад з вежками, бабинець зі склепінням у наві та дерев’яним перекриттям у пресвітерії. Костел відбудовували та реставрували кілька разів.
На кінець ХІХ століття храм був невеликою однонавною будівлею зі склепінчастою закристією. Прикрасами костелу були хіба сигнатурка на даху та кам’яний профільований портал, що зберігся з готичних часів. Скромний вигляд костелу уже не влаштовував місцевих католиків, і ті почали готуватися до його розбудови. Певний час його хотіли навіть розібрати – окремі архітектори, зокрема Міхал Ковальчук https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%85%D0%B0%D0%BB_%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%87%D1%83%D0%BA , вважав, що костел не піддається перебудові у стилістиці нового часу. Однак проти такої ідеї виступило польське «Гроно Консерваторів». Не реалізовано було і проект перебудови у неоготичному стилі провідного львівського архітектора Теодора Тальовського https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%80_%D0%9C%D0%B0%D1%80%27%D1%8F%D0%BD_%D0%A2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9. Внаслідок довгих суперечок питання розбудови костелу було відкладено, а пізніше, з початком Першої світової війни, про це взагалі забули.
До ідеї розбудови костелу у Вижнянах повернулися уже в міжвоєнні роки. У 1925 році відомий львівський архітектор Броніслав Віктор https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80, прихильник модернового стилю ар-деко, виготовив новий проект перебудови, але той теж був відкинутий «Гроном Консерваторів».
Це не охолодило Віктора, який послідовно виготовив ще два проекти, останній з яких нарешті був прийнятий як компромісний, і у червні 1927 року було закладено та освячено наріжний камінь будови. Будівництво кілька разів припинялося через брак коштів та потім знову поновлювалося. Останній його етап завершився наприкінці 1929 року.
Внаслідок перебудови костел став втричі більшим, набувши вигляду тринавної базиліки з чотириярусною дзвіницею. Давній вигляд зберегла лише західна частина храму, яка раніше була готичним порталом-входом. Тут досі можна побачити напівзамуровану готичну кладку. Перебудований костел поєднав у собі риси абсолютно різних часів та стилів: готики, бароко та модерну, що не заважає йому виглядати легким та гармонійним.
Фрески, які можна побачити ще й нині, з’явилися у 1942–43 роках, у розпал Другої світової війни, коли Галичина бул під владою гітлерівської Німеччини. Тож майстри, які розписували храм, працювали тільки за їжу. Участь у розписі інтер’єру, за проектом Станіслава Тейсейра, брав ще один відомий український художник, Роман Сельський https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87, а також його дружина Маргарита. На окремих розписах збереглися автографи художників, за якими можна визначити, що Роман Сельський скажімо, виконав розписи над хорами на східній стіні (музичні інструменти та янголики) та фрески із зображеннями святого Франциска і монашки на західній стіні.
У цей же час на фасаді храму з’являється скульптура святого Йосипа, вирізьблена професором Мар’яном Внуком зі Львова. Іншою прикрасою фасаду є розміщена над вхідним порталом мозаїчна ікона Матері Божої Ченстоховської.
Насолоджуватися новим оздобленням костелу вижнянцям довелося недовго. З приходом радянської влади польське населення села було виселене, а костел закрито. З 1948 року він використовувався як склад цукру та зерносховище і лише нещодавно сюди повернулися віряни. Значну частину металевих споруд розікрали. Така ж доля чекала і на орган.
Втім, і нині костел виглядає закинутим. Вижняни – село маленьке, нині тут проживає трохи більше 200 мешканців, а у селі є ще діюча греко-католицька церква, тож потреби у другому храмі місцеві мешканці не мають.
У листопаді 2011 року вперше від 1946 року у костелі відбулась спільна відправа греко-католиків і римо-католиків. Учасники цієї відправи молилися за добрий початок праці з відновлення цієї історичної пам’ятки. Впродовж кількох наступних років Комітет відновлення костелу організував ремонт даху святині. Триває подальша праця, метою якої є повноцінне відновлення сакральної функції костелу. До реставрації храму долучається також і молодь. У Вижнянах проводиться мистецький, реставраційний та історико-краєзнавчий табір для скаутських організацій з України і Польщі під назвою «Дружба задля врятування костелу Івана Сельського». Попри роки руйнації, у костелі збережено багато цінних елементів інтер’єру: окремі розписи, та вівтарі різних століть. З храму багато речей було вивезено, проте залишилося те, що винести неможливо: фрески, які зображають життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Час залишив на них відбиток, та вони досі детальні й насичені. Створювали їх майстри під керівництвом львівського художника Станіслава Тейсейре. Вівтар, дерев’яну сповідальню, де у своїх гріхах перед священиком каялися наші пращури, та залишки органу можна побачити на хорах. Тут є і фрески з арфами та скрипками. Згори добре оглядається приміщення з пресвітерієм та амвоном, куток із розп’яттям та ікони.
Було врятувано і багато цінних ікон, зокрема образ Матері Божої з Дитятком-Ісусом XVIII століття, що знаходилась в одному з вівтарів святині, та ікону Матері Божої Рожанцової, що нині знаходиться в костелі в Болеславці у Польщі.
Костел святого Миколая у Вижнянах занесений до реєстру пам’яток архітектури національного значення.
При підготовціпублікації використано інформацію ресурсів https://credo.pro/, http://www.kray.org.ua/ та фото Максима Ритуса.
